"НЕ базований гетьман"

Павло Скоропадський — гетьман, фактично монарх Української Держави в період з 29 квітня по 14 грудня 1918 року, а також улюблена історична постать багатьох українців, які часто захоплюються Скоропадським через один виключно романтизм: «Ясновельможний Пан Гетьман, український монарх, базований гігачад, військовий, навів твердий порядок та розвивав українську науку! Ох, яка база!» — думають ті, які ні разу в житті не відкривали книжку з його мемуарами. Що ж, давайте розберемо те що кардинально змінить ваше враження про "гетьмана", і розглянемо такі речі як русофільство та його політику щодо селянства та робітництва України. Стаття вийде невеличкою, бо ж в ній я не буду розглядати все гетьманське правління: військову підтримку білого руху, послаблення української армії на користь біляків, освітні реформи та багато чого іншого.


Русофільство Скоропадського

В даній статті я буду наводити цитати виключно самого ж гетьмана, або спогади очевидців. Але перед цим варто відмітити, що до кінця 1917 року Скоропадський навіть на мить не думав про Україну, не мав ніякого відношення до українського руху і всю свою молодість просто служив в царських військах. Але незважаючи на це, він щиро вірив в розвиток української мови (яку почав вчити правда напочатку 1918р), любив українську історію та культуру, і, звісно ж, хотів бачити Україну, але правда в федерації з Росією:


"Конечно, самостоятельность, которой тогда приходилось строго придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня никогда не была жизненна, но я думал, – да так бы оно и было – немцы изменили бы свою политику в сторону федерации Украины с Россией. Я указывал на эту необходимость, будучи в Берлине, и видел полное сочувствие; у немцев все было к этому подготовлено, <...> Лично я понимал, что Украина на существование имеет полное основание, но лишь как составная часть будущей российской федерации, что необходимо поддерживать все здоровое в украинстве, отбрасывая его темные и несимпатичные стороны", — в кінці свого гетьманування Скоропадський видасть «Федеративну грамоту» про об'єднання з переважно українофобською білою Росією:


"Сьогодні перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були друзями колишньої великої і єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На федеративних принципах має бути відновлена давня могутність і сила Російської держави", <...> Їй першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення великої Росії" — правда, в 1935 році в світ вийде безглузде пояснення цьому рішенню під назвою «Самостійник чи федераліст?», де прихильники гетьмана будуть пояснювати це рішення «необхідністю» і кидати стрілки в бік "поганих ліваків" — Грушевського і Винниченка, які спочатку проголосили автономію а вже потім при можливості заявили про незалежність. Керівники Центральної Ради, правда, все своє життя на відміну від Скоропадського віддали боротьбі за Україну, а то й же Грушевський ще за декілька десятиліть до революції прагнув до повної незалежності України, яка в результаті ними і була проголошена, в той час як Скоропадський щиро вірив в федерацію з Росією, про що говорять наведені вище його зізнання.


"Естественно, что со временем за это украинство ухватилось и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию", — гетьман навіть повірив російським міфам про "австрійський генштаб", але знайшов їм своє виправдання. А ще нащадок проросійського свого предка гетьмана Івана Скоропадського сильно засуджував «русафобав»:


"Я люблю русский язык, украинцы его терпеть не могут; по крайней мере, делают вид, что не любят его; я люблю среднюю Россию, Московщину – они находят, что эта страна отвратительна; я верю в великое будущее России, если только она переустроится на новых началах, где все бы части ее в решении вопросов имели одинаковый голос и где бы не было того, как теперь, например, когда в Москве в известных кругах смотрят на Украину, как хозяин смотрит на работника; украинцы этому будущему не верят и т. д. и т. д. Нет ни одного пункта, в котором я бы в этих вопросах с ними сходился, <...> Я и решил эту необходимую силу создать из хлеборобов, воспитав их в умеренном украинском духе, без ненависти к России, <...> Затем, среди них много узких фанатиков, в особенности в смысле исповедывания идеи ненависти к России. Вот такого рода галичане и были лучшими агитаторами, посылаемыми нам австрийцами. Для них неважно, что Украина без Великороссии задохнется, что ее промышленность никогда не разовьется, что она будет всецело в руках иностранцев, что роль их Украины – быть населенной каким-то прозябающим селянством. Тут, кстати сказать, эта ненависть разжигается униатскими священниками, <...> Но из-за этой ненависти к Великороссии мне приходилось много с ними бороться. Эта ненависть у них настолько сильна, что идеям большевизма, чего доброго, на Украине они не будут перечить", — а ще оточення Скоропадського складали переважно білі генерали, часто українофоби, які хотіли від гетьмана лише відродження «вєлікай Расії»:


"Великороссы всех партий Украины не хотят. Правые их круги почему-то видели во мне монархический принцип и поэтому несколько поддерживали меня. Я им был нужен как переходная ступень от Центральной Рады к возврату старого режима. Российские либералы, будучи совершенно того же мнения относительно возврата к старому в смысле единой России, видя во мне все же человека демократического образа мышления, относились ко мне не скажу, чтобы враждебно, нет, скорее благосклонно, но без всякого единодушия, без всякой активности" — взагалі, на перших сторінках своїх спогадів Скоропадський постійно говорить про велику українофобію серед великоросів, великоруських партій і організацій і всіх поміщиків на Україні, та не дивлячись на це всеодно хоче з Росією "дружить" а з поміщиками "знайти спільну мову". При написанні цих мемуарів вже в еміграції Скоропадський всеодно не збирається відмовлятися від своїх поглядів:


"Вообще, возвращаясь к прошлому, скажу, если бы мне снова пришлось стать во главе правительства Украины, я лично ни на йоту не изменил бы своих убеждений в том, что нужно для народа Украины".


Політика щодо народу

Як нам відомо, в березні 1918 року був підписаний Берестейський мир, за яким, в тому числі, Україна визнавалася повністю незалежною державою суверенітет якої мали захищати німецько-австрійські війська. Що в обмін на це мала дати Україна і в що такі дії обернулися розкаже генерал-хорунжий генштабу УНР Микола Капустянський:


"На початку березня 1918 року, не маючи змоги власними силами стримати большевицьку навалу на Україну, Уряд Української Центральної Ради підписав у Берестю мировий договір з Центральними Державами. Умови його відомі. Найголовніше в цьому: 1. Україна визнається самостійною державою в етнографічних межах; 2. Німці та австрійці допомагають нам звільнити Україну від большевиків. З свого боку Уряд У.Ц.Р. зобов'язався доставити Центральним Державам велику кількість різного роду сирівцiв (збіжжя, товщу та ін.) і надати їм торговельні пільги. Дійсно, Україну швидко визволено від червоних військ, і тоді настала черга чесно виконати свої обов'язки і нашому Урядові. Центральні Держави дбали про те, щоб не тільки прохарчувати свою окупаційну армію на Україні, численні війська на західньому фронті, а щоб і викачати мільйони різних сирівців у свої країни, виснажені війною і немилосердною бльокадою. Для цього нашим головним спільникам треба було як найшвидше і в великому маштабі зібрати все необхідне їм з України і виімпортувати його закордон. Для здійснення цієї мети Уряд У.Ц.Р. не мав ні відповідного апарату, ні сприятливих умов, бо панські маєтки здебільшого було або розграбовано за революційним звичаєм або реквіровано згідно з Універсалами Ц.Р. Отже передусім лишалося потягнути хлібець з нашого селянина. Цілком зрозуміло, що такий поворот став йому не до вподоби. Одно діло розібрати по хатах панське добро: цього вимагає революційна етика і справедливі рахунки за поперeдні утиски. Зовсім що інше – назад повернути соціялізоване, а ще в додачу свій хліб продавати за розцінкою і по реквізиції віддавати яйця, масло та інш. Це виглядало куди гірше за старий режим. Нарешті, приходом німців була незадоволена більшість населення, в якому заговорило ображене почуття національної гідности: ще відгуки тяжкої боротьби на фронті не скінчились, а вже прийшов ворог словянства – німець – над нами панувати і нищити наш добробут. Всю образу за прихід чужинців звернуто на Центральну Раду, мовляв: це ви їх сюди привели, ви їм платіть і панькайтеся з ними. Уряд У.Ц.Р. на чолі з соціял-революціонерами, які не мали грунту на чисто хліборобській Україні, фактично не міг впоратитися з важкими вимогами моменту: Уряду Голубовича було не під силу: ні організувати державу, ні налагодити лад в ній, ні створити добру армію, ні задовольнити селянство, яке прагнуло до власної земельки з законою печаткою до неї, ні, нарешті, виконати свої важкі обов'язки перед Центральними Державами. Почалися непорозуміння між ним і німецькою окупацiйною владою, яка, до речі сказати, почала поводитися не як наш спільник, а як завойовник. Центральна Рада мріє про повстання. На сцену виступає новий чинник, ворожий Центральній Раді і її соціялістичним експериментам – буржуазія і хлібороби власники; їх ідейно підтримують хлібороби-демократи. Щоб реалізувати свою угоду з Україною, німцям, спираючись на ці кола, volens nolens довелося скинути 30-го квітня Центральну Раду, на захист якої майже й не виступив ніхто. Хлібороби на з'їзді обирають гетьманом Павла Скоропадського, який і стає на чолі держави. Між ним і німцями складено угоду. Німці взялися навести лад на Українi, прикрити на деякий час її кордони від большевиків, скасувати соціялізацію землі і допомогти нашому Уряду організувати власну незалежну державу. Гетьман же з свого боку зобов'язався доставити їм потрібні сирівці (згідно з мировими умовами), видати більшу половину військового майна і рятувати Центральні Держави від голоду. Таким чином, соціялістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векслі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Цілком зрозуміло, що з цього часу вся відповідальність за панування німців на Україні, увесь народній гнів і його обурення проти соціялістичного уряду падали лише на Гетьмана і його уряд. Вони з самоофірою прикрили своїми грудьми Центральну Раду. Для соціялістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вониж одійшли спокійнесенько на бік і навіть самі прибрали бойову поставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове. Большевики, занепокоєні погрозою для себе з боку гетьманської України, яка ставала на шлях організованого життя, нишком роздували кадило ненависти до неї. При таких несприяючих умовах влада на Україні, за благословенням німців, перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Таким чином, на перешкоді гетьманові Скоропадському стояли великі труднощі, алеж і завдання й перспективи для України відкривалися велетенські. Большевицький терор і розруха в Росії тривали далі, їм близького кінця не передбачалося; до України, як свого осередку, туляться і линуть всi землі з більшістю українського населення (Галичина, Буковина, Прикарпатська Русь і частина Бесарабії). Крім того, ввесь південь Росії, багатий та хліборобський, теж наш природний спільник; Біла Русь, по традиціях минулої спільної боротьби, мусить іти з нами одним шляхом. Польща ще тільки почала відроджуватись і до того ж досить слаба, щоб прибрати на себе керуючу ролю на сходi; панування німців на Україні теж хвилеве явище, бо ще боротьба на заході не скінчилась і наслідки її ще не з'ясовано. Україна ходом подій мусіла зробитися головним осередком східнього слов'янства та могутнім активним оплотом Европи проти большевизму. Не тільки вибороти собі самостійність, але, й прибрати керуючу ролю на сході – ось чого могла осягнути Україна, при відповідній політиці свого уряду і підтримці з боку населення та сприяючих зовнішніх умовах. Гетьману та його урядові, для здійснення цього, треба було: а) повести національну політику і опертися, головним чином, на селянство, заспокоївши його земельний голод (парцеляція землі); б) організувати міцну дисципліновану армію; в) налагодити державний апарат і, нарешті, перевести широкі демократичні реформи, висунуті життям і революцією. Як видатний військовий діяч, гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової сили, цієї головної підвалини всякої держави. Він намітив широкий план збудування кадрів Української Армії. До праці на Україну гетьман Скоропадський притягнув найкращих старшин Генерального штабу, утворивши штаби Головний і Генеральний. Вся Україна розбивається на вісім корпусних округ. Кожна округа складається з двох піших і одної кінної дивізії. Крім того закладено корпуси Кордонної Охорони і Залізничний. Для всіх цих частин підбирається старшинські і підстаршинські кадри. Опріч того організується сердюцька дивізія, з повним числом старшин, підстаршин і козаків (12.000 багнетів). Комплетувалася вона переважно з заможних селян, з істоти своєї ворожих комунізму. Також на Полтавщині і Харківщині, для захисту кордону від большевиків, розгортається до повного складу старшин та козаків Запорізька дивізія. Далі, для того, щоб підготовити своє національно виховане і освічене старшинство, розроблено плян, по якому ввесь терен покривається військово-науковими закладами, починаючи від Академії Генерального штабу до підстаршинських шкіл включно. В цілях відродження історичної мілітарно-національної традиції та забезпечення на селі порядку розроблено і приступлено до переведення в життя інституту вільного козацтва (вісім кошів при штабах відповідних округ). Детально розробляються пляни мобілізації та підготовляються для мобілізованих продовольчі та фуражні запаси майже на шість місяців. Треба зазначити, що німці з одного боку, допомагали нам в організації армії, призначивши до Українського штабу своїх старшин Генштабу, з другого, вони боялися цієї армії, щоб вона, поповнившись, не стала для них грізною силою. Тому німці під всякими мотивами перешкоджали нам провести мобілізацію і розгорнути нашу армію, вивозили від нас силу військового майна. Гетьману прийшлося мимоволі спиратися лише на німецькi багнети. Гетьман і його уряд також приступили до організації державного апарату. На жаль, брак власної досвідченої, національно вихованої інтелігенції і небажання наших соціялістичних партій щиро та активно підтримати своєю працею уряд гетьмана і цим спричинитися до збудування своєї незалежної держави і, нарешті, помилки декого з членів уряду не дали змоги в той момент створити чисто національний працьовитий апарат. В складі всіх інституцій наряду з чесними знаючими працівниками був і невеликий відсоток авантуристичного елементу, навіть іноді ворожого до української ідеї. Назагал же апарати успішно почали організацію держави, хоч і з деякими помилками. Для того, щоб утворити кадри своєї свідомої української інтелігенції, Гетьман Скоропадський закладає Академію Наук, два університети і багато середніх і нижчих шкіл; це вони потім і дали розвинути культурну працю на Україні. Далеко гірше стояла справа з внутрішньою політикою і з проведенням у життя земельної реформи. Гетьман не мав, як зазначено вище, досить активної підтримки з боку більшої частини наших українських соціялістичних кіл. Дехто з них прагнув за всяку ціну до всесвітньої революції, а Україна їх, не цікавила – вона була лише як засіб. Ось характеристичний вислів одного з видатних діячів такого напрямку: «Перше соціялізм, а після націоналізм». Уряд гетьмана ступнево хитнувся вправо, гору взяли великі власники та торговельна аристократія – Протофіс. Вони повели реакційний курс, забули про селян і про вимоги життя на Україні. Найшлися між ними безглузді, міднолобі, зажерливі люди, особливо поляки-дідичі, які почали помсту над селянством за 17-тий рік; вони бажали повернути всі свої збитки та втрати, а дехто ще й зі значним зиском. Послали на села карні відділи, до яких приссались авантурники та злодії, і почалася вакханалія… Правда, на селах ще лишався бандитський елемент з психікою «таваріща» 17-го року; алеж загал на селах був добрий і треба було боротися з злодіями, а не знущатися з мирного населення. Гетьман, бажаючи стримати цих «охранників», оддавав різні гострі накази, але влада на місцях лише відписувалася. Треба відверто зазначити, що далеко не всі власники вели таку безглузду політику відносно селян, алеж їхня вина полягає в тому, що вони не стримували своїх нерозумних сусідів і їх агентiв та не тягнули цих злодіїв до карної відповідальности (хлібороби-демократи боролися з цим злом). Збентежене селянство стало на шлях збройної боротьби і захисту себе від насильників. Німці не зрозуміли ситуації та свободолюбного духу нашої української нації і почали вживати страшних репресій, контрибуцій та знущань, особливо мадяри. Назагал німці та австрійці жорстоко поводилися з населенням України і вивозили з неї все, що могли. До того ж гетьман зробив ще одну значну помилку: він, бажаючи утворити досить освічені старшинські кадри для мирного часу, наказав усунути з армії до резерви великий відсоток молодого революційного суто українського старшинства. Правда, воно було мало освічене з військового і загального боку, з малим або зовсім без бойового досвіду і зовсім не надавалося до інструкторів органiзованої армії, алеж це були справжні діти нашого українського народу: селянство, міщанство, духовенство, вчителі. Між ними було чимало здібних старшин, яким тілъки бракувало відповідного виховання, щоб зробитися добрими українськими старшинами і для мирного часу. Цю молодь треба було перепустити через школи постійного типу і там її процідити, а не усовувати з кадрів, чим, мов би навмисне, збільшувалась опозиція і утворились готові кадри керівників (отаманів) повстання на селах. Україна палала. Большевики, використовуючи помилки Гетъмана і німців, розвинули страшенну агітацію через мирову делегацію Раковського, яка засідала в Києві і насаджувала комунізм на Україні. Також агітацію проти німців провадили агенти Антанти за впливи на Україні. Українські партії, без крайніх лівих, бажаючи урятувати ситуацію, утворили нарешті Національний Союз і намагалися своїми впливами на гетьмана і німців стримати реакційний курс і надати політиці України чисто національний напрямок. Але було вже запізно. Гетьман не схаменувся, не з'ясував ситуації; національним же колам треба було ще раніш стати до творчої праці, увійти до уряду, а не здавати своїх позицій Протофісові. Німці понесли поразку на західньому фронті. В їхнiх частинах почалося революційне заворушення. Антанта стала переможницею. Вона дивилась на Україну як на зрадницю собі і прихильницю німців, тому мала на увазі приборкати німецькі впливи на Україні та змінити нам уряд. На Одесу направляєтъся французький десант. Гетьман, 14 листопаду 1918, бажаючи зберегти Українську Державу, щоб добитися прихильности і допомоги з боку Антанти, проголошує фіктивну федерацію з майбутнім урядом Росії. Наближалася розв'язка… Останній крок спричинився до неї. Національний Союз з Отаманом Петлюрою і Винниченком в обороні суверенності України стають на чолі повстання і закликають до рішучої боротьби з гетьманатом. У Києві остаточно беруть гору реакційні елементи, чужі і почасти ворожі українській ідеї. Гетьмана відсовують від влади. Протофіс, лишившись в повітрі і спираючись лише на німців, які тримали невтралітет, кинувся за допомогою до представників Добрармії і ці короткозорі люди подалися на авантуру. Уряд гетьмана, замість здати свої безнадійні позиції, починає силою мобілізувати інтелігенцію і нещасне старшинство, нібито «для боротьби з большевиком Петлюрою». Українцi-гетьманцi йдуть помимо волі поруч з добровольцями проти українців У.Н.Р. Дарма. Повстання вибухнуло на Україні зі стихійною силою. За місяць владу Гетьмана повалецо і оголошено владу У.Н.Р. (Директорія). До того грізне та жорстоке німецьке військо тепер зробилося смирним, як ягня, і повстанці та війська Директорії роззброювали їх залюбки. Розплата наступила: швидше, ніж наші горді, зарозумілі спільники сподівалися. Ця буря зруйнувала більшість апаратів, зорганізованих гетьманом і знищила майже всі заготовлені ним продовольчі запаси. Починалася нова сторінка Української історії".


Таким чином, Скоропадський налаштував проти себе весь український нарід і потопив Україну в повстаннях. У селян відібрали те що було найціннішим для них в той час — землю, яку в 1917 році роздала Центральна Рада і більшовики, а окрім того повернулися поміщики: поляки, німці, москалі та наші малороси — майже всі вони, як писав вище Скоропадський, були затятими українофобами і користуючись можливістю почали карати селян за 17-й рік. Багатьох було відправлено до в'язниць, багатьох вбито чи покарано тілесно. Та наприкінці 1918 року народ повстав проти гетьмана, німців, австрійців та більшовиків, і утворив більш ніж 300.000-у армію під проводом Директорії. Ось що згадував про ці часи один місцевий український повстанець І. Козуб:


"Куліш та переважна більшість повстанців теж були на боці Директорії, а Богунський та Гайдамака, як виявилося потім, на той час уже були членами РКП (Російської комуністичної партії), тоді геть непопулярної в Україні і серед повстанців; Прихід московських завойовників на Україну навесні 1919 року та заснування органів більшовицької влади — ревкомів, рад тощо — населення зустріло вороже. Напівсвідомо, інтуїтивно відчуваючи, що з приходом москалів настав кінець волі, якою було повіяло з початком революції. Де й ділося піднесення, святковість 1917 року. Частина повстанців відступила з військом Директорії. Частина менш рішучих зі свідомої молоді залишилася відсиджуватися по домівках, вичікуючи на щось. Частина начебто перейнялася ідеєю боротьби проти радвлади, а точніше — проти москалів. <прізвища> та багато інших — повели партизанську боротьбу, вступивши в нерівний бій з більшовиками; Проте селяни з недовірою ставилися до комуністів — російські вони були чи свої. На весну 1919 року майже всі провінційні ревкоми й сільські виконкоми очолили прихильники революції, але позапартійні. Винятком був хіба Донбас, де було засилля москалів та всяких зайд, які одверто й неприховано вороже ставилися до ідеї української державності, до корінного українського населення, зневажливо і принизливо називаючи його хохлами. Вони й чути не хотіли про "якусь там" Україну. Ленін також, як знаємо, був послідовним: за шовінізм ніхто й ніколи не був покараний, ба! — ніхто з шовіністів не був навіть виселений за межі України. Зате "петлюрівців", як тоді називали кожного українця, який розмовляв українською мовою, нещадно знищували; Піднялася вся Україна: робітники й бідніше селянство проти німців, проти гетьманщини, проти куркулів — за Центральну раду, а не за більшовиків, як ті твердили. Німцям і гетьманцям укупці з куркулями довелося цілі дивізії кинути проти повстанців. Гасячи ті спалахи повстань, гетьман Павло Скоропадський, оточений монархічним російським офіцерством, уже готовий був торгуватися з москалями про запродання їм України; Та воно й не дивно, бо на той час гетьманське військо встигло настільки здезорганізуватися, що тільки назвою залишалося гетьманським, і, зрештою, знову перейшло на бік Директорії. У той час хіба тільки у київській верхівці чітко знали про різницю між Центральної радою і гетьманською владою, про те, що перша спиралася на демократично настроєну свідому інтелігенцію та широкі верстви біднішого селянства, які прагнули мати незалежну демократичну республіку; Про нікчемність і продажність Скоропадського свідчить такий факт. Перед виступом Січових стрільців Коновалець, уболіваючи за долю України, таємно пробрався до Києва, де мав аудієнцію з самим гетьманом. Він іще раз спробував схилити Скоропадського на спільний із Січовими стрільцями виступ на платформі Центральної ради проти німців і москалів, та Скоропадський, бувши вірним москалям, відхилив ту пропозицію".


Всі цитати разом з джерелами можна знайти в інтернеті.

200 переглядів2 коментарі