Роки існування: 1648 – 1782 Полк: Переяславський Села: • Березанка • Безуглівка • Богданівка • Бирлівка • Войтівці • Годунівка • Георгіївка • Городище • Добраничівка • Демки • Дениси • Жоравка • Капустинці • Калитівка • Кантакузівка • Ковалівка • Коломийці • Кулябівка • Лісняки • Лозовий Яр • Ничипорівка • Панфили • Петрівка (Гречанівка) • Погреби • Положаї • Плужники • Семенівка • Соснова • Томарівка • Фарбоване • Черевки

Сотні Переяславського полку 1-ша полкова сотня 2-га полкова сотня 3-тя полкова сотня Баришівська сотня Басанська сотня Березанська сотня Бориспільська сотня Бубнівська сотня Воронківська сотня Гельмязівська сотня Яготинська сотня

Документи Переяславського полку

Козачѝнські – шляхетський, дворянський та козацько-старшинський рід, що користувався гербом Вонж. Його численні представники вели державну службу, мали офіцерські звання, займалися просвітницькою діяльністю тощо. Поштовхом до проведення цього дослідження стала приналежність до родини Козачинських прабабусі автора у 10 поколінні – Феодосії Матвіївни (нар. 1727), памʼяті якої цю статтю й присвячено. Отже. Витяг з дворянської справи, 1811 р. Загальний вигляд генеалогічного дерева Козачинських Поколінний розпис родини Олександр (роки життя невідомі; в частині джерел фігурує як Іван, в одному – Григорій) – шляхтич, мешканець містечка Ямпіль Брацлавського воєводства Речі Посполитої. За думкою частини дослідників, рід Козачинських був польського походження, хоча обидва сини Олександра належали до православного духовенства. Таке твердження, що побутує переважно у російській літературі, сформувалося, мабуть, в результаті хибного трактування дослідниками ранньомодерного поняття «польський» не як підданого Польської Корони, а як того, що є польським етнічно. Етимологія ж прізвища, можливо, повʼязана з селом Козаччина Чортківського району Тернопільської області. Нащадки Олександра Козачинського Матвій Олександрович (1695 – до 1767) – народився в Ямполі. У молодому віці разом з молодшим братом Мануїлом перейшли на лівий берег Дніпра – в Гетьманщину. Знатний військовий товариш Війська Запорізького. Згодом – священник Троїцької церкви у с. Положаї Яготинської сотні Переяславського полку. Прадід автора в 11 поколінні. Підпис священника Матвія Козачинського, 1746 р. Мануїл Олександрович (у чернецтві – Михаїл ; 1699 – 15 серпня 1755) – український педагог, письменник, драматург, філософ. Вчитель Григорія Сковороди та Григорія Полетики. Один з фундаторів середньої й вищої школи в Сербії. Викладач новозаснованої Карлівецької словенсько-латинської школи поблизу Белграда. Викладав риторику, поетику й латинську мову. Префект Карлівецької словенсько-латинської школи (1735 – 1736). Автор п'єси «Трагедія сиреч печальная повість о смерті послєднєго царя сербського Уроша П'ятого і о падінні Сербського царства», яка поклала початок драматургії у Сербії. Видав панегірики на славу гетьмана Розумовського та імператриці Єлизавети Петрівни (з останньою зустрічався особисто). З 1739 р. викладав філософію в Києво-Могилянській академії. З 1742 – префект академії. Ігумен Гадяцького Червоногірського монастиря, архимандрит православного Слуцького монастиря (1748 – 1755). Помер та похований там же. Прямих нащадків не мав. Михаїл Козачинський. «Філософія Аристотелева», родове дерево Кирила Розумовського за Козачинським та титулування останнього. Нащадки Матвія Олександровича Григорій Матвійович (1725 – після 1778) – студент Переяславського колегіуму з 1737 року. Тоді ж навчився писати російською та латинською мовами. У 1738 році «обучается алваря» (арифметиці), 1739 – вивчає фару (читання Псалтиря). Станом на 1746 рік навчався у Києво-Могилянській академії (коли її ректором був дядько Мануїл). 1761 в будинку Григорія сталася пожежа, в результаті чого згоріли різні документи. Переїхав до Глухова, де обіймав посаду військового канцеляриста при Другій Малоросійській колегії (1767) разом із сином Семеном. Реєстратор ніжинського полкового суду (1773), ніжинський полковий суддя (1778). ∞ (1) Анна Дмитрівна (1736 – до 1778) ∞ (2) Наталія Михайлівна (1753 – ?) – була молодшою за чоловіка на 25 років. Підпис Григорія Козачинського, Глухів, 1772 р. Феодосія Матвіївна (1727 – до 1788) – дружина виборного козака Петра Івановича Куліненка (одружилися орієнтовно у 1750). Прабабуся автора у 10 поколінні. Василь Матвійович (1736 – до 1792) – священник Троїцької церкви с. Положаї Яготинської сотні Переяславського полку. Іван Матвійович (1739 – до 1767) – наймолодший син Матвія. Рано помер, залишивши на брата Василя чотирирічних синів Грицька та Івана. Ще у XX столітті його нащадки проживали у навколишніх з Положаями селах. Нащадки Григорія Матвійовича Семен Григорович (1745 – після 1792) – військовий канцелярист при Другій Малоросійській колегії (1767), службовець Новоросійського генерального суду, полковий писар, бунчуковий товариш Ніжинського полку (з 1781), колезький канцелярист, дворянин. Мав 57 підданих у Борзнянськрму повіті. ∞ (1) Марія Василівна Кулаковська – донька ніжинського полкового судді Василя Петровича Кулаковського. ∞ (2) Анастасія Іванівна Романовська – донька колезького асесора Івана Миколайовича Романовського. Згадується як дружина Семена у списках дворян Переяславського повіту (1788). Достеменно невідомо, чи була Анастасія другою дружиною Семена, чи ця інформація не відповідає дійсності. Зазначу також, що проживаючий у Глухові Семен якимось чином потрапив до списку дворян Переяславщини і був записаний мешканцем села Положаї, а також бездітним. Яким Григорович (? – до 1811) – дворянин, чину не мав. Анастасія Григорівна (1763 – ?) Нащадки Семена Григоровича Андрій Семенович (1784 – ?) – титулярний радник, дворянин. ∞ Анна Олексіївна Бублик Михайло Андрійович (1815 – ?) – губернський секретар. Нащадки Якима Григоровича Захарій Якимович (? – після 1811) – підписок земського погарського суду (06.02.1777 – 04.01.1780), канцелярист Другої Малоросійської колегії (13.03.1780 – 30.01.1782), канцелярист колезького суду (30.01.1782 – 23.12.1783), колезький реєстратор (23.12.1783 – 17.12.1785), губернський секретар (з 17.12.1785), дворянин. Генеалогічне дерево Козачинських, 1811 р. Дмитро Захарович (роки життя невідомі) – губернський канцелярист глухівського повітового казначейства (з 18.09.1802), губернський реєстратор (з 24.08.1806), 1806 року вступив до земського війська Чернігівської губернії, згодом перебував у складі третього загону, що розташовувався у містечку Махнівка Київської губернії. Начальник пʼятдесятної команди у місті Кобринь Гродненської губернії. Мав атестат від командуючого чернігівським губернським земським військовим Іллі Безбородька (син канцлера імперії Олександра Безбородька). 9 травня 1808 року нагороджений генералом князем Голіциним золотою медаллю зі стрічкою святого Володимира. 1809-го супроводжував рекрутів з Глухова до молдовських Ясс, за що отримав рекомендаційний лист від генерал-майора Олександра Маркова. Дворянин. Кирило Захарович (роки життя невідомі) – співак придворної капели (1801 – 1804), кадет військово-сирітського дому у Петербурзі (21.07.1804 – 30.09.1810), звідки випустився колезьким реєстратором. Під час навчання вивчав пласку тригонометрію, геометрію, стереометрію, алгебру, арифметику, фортифікації, малювання, географію, історію, російську, французьку та німецьку мови. З 1810 року перебував на службі корнетом у 4-му Чернігівському кінно-козачому полку, у складі якого під командуванням генерал-майора Івана Паскевича брав участь у блокаді Модлинської фортеці (1813; Польща). Дворянин. Василь Кирилович (1820 – ?) – титулярний радник, дворянин. Євген Васильович (1849 – ?) – колезький секретар, дворянин. Марія Василівна (1852 – ?) – дворянка. Петро Васильович (1853 – ?) – дворянин. Іпполит Васильович (1856 – ?) – дворянин. Леонід Євгенович (12.06.1884 – ?) – випускник Полтавського кадетського корпусу (1902), Київського військового училища за першим розрядом (1904). 09.08.1904 – підпоручик, 10.10.1907 – поручик, 01.01.1909 – поручик 19-го піхотного Костромського полку, 15.11.1911 – штабс-капітан, згодом – капітан того ж полку. Учасник Російсько-японської та Першої світової війн. Отримав 5 нагород у період з 1907 по 1916. Дворянин. Леонід Козачинський з невідомими жінками (сестрами?), поч. XX ст. Невідомі гілки Козачинських Федір (роки життя невідомі) – козак, під час 5-ї Російсько-турецької війни служив на Українській лінії та на форпостах (1737 – 1739), миргородський полковий писар (1741 – 1753). Власник 22 дворів у селі Писарівка (1748). Мав приїжджий двір і 47 підданих у селі Федорки Цибулівської сотні, а також 47 підданих у Степовцях цієї ж сотні (1752). Учасник обрання Кирила Розумовського гетьманом України (1750). Миргородський полковий суддя (11.1753 – 1773), бунчуковий товариш (з 05.1773), колезький асесор. Сидір (роки життя невідомі) – син козака, військовий трубач. За наказом генерал-губернатора графа Петра Румʼянцева-Задунайського отримував жалування та гроші на мундир. Василь Трохимович (1770 – 1850) – киянин, студент Київської духовної академії (1781 – 1791). Пройшов курс російської граматики, французької та латинської мов, арифметики, історії, географії, поезії, риторики та філософії. Вчитель Київського головного народного училища (з 1.09.1791), колезький реєстратор (з 04.04.1799), губернський секретар (31.12.1803). Вчитель 1-го класу повітового училища (01.11.1809). Викладач російської граматики та чистописання. За відгуками візитаторів, відрізнявся «усердным и прилежным исполнением своих обязанностей, он к ученикам и они взаимно к нему привержены». ∞ (1) Наталія Кармалій – донька купця. • Діти від першого шлюбу: Іван Васильович (1806 – ?) – надвірний радник, службовець Київської комісаріатської комісії, дворянин. Парасковія Василівна (1807 – ?) – дворянка. Марʼяна Василівна (1811 – ?) – дворянка. Анастасія Василівна (1812 – ?) – дружина прокурора Івана Андрійовича Навроцького, дворянка. ∞ (2) Софія Якимівна Барська (23.09.1782 — 17.09.1825) – донька купця, почесного киянина та київського бургомістра Якима Івановича Барського (10.09.1751 – 1816), племінника мандрівника та письменника Василя Григоровича Барського (12.01.1701 – 18.10.1747). • Діти від другого шлюбу: Федір Васильович (09.02.1818 – 18.06.1867) – майор Київського кадетського корпусу (1860), дворянин. Георгій Васильович (1819 – ?) – штабс-капітан, пристав 1-го стану Київського повіту у Гостомелі. Мав доньок Анну (1859) та Марію (1864 – 1865). Дворянин. Марія Василівна (1822 – ?) – дворянка. Павло Васильович (1824 – 1847) – дворянин. Запис про охрещення Федора Козачинського у Преображенському соборі Києво-Печерської лаври, 1818 р.

Новозибків – місто, районний центр Брянської області російської федерації. Станом на 1917 рік – повітовий центр Чернігівської губернії, що знаходиться на території етнографічного українського регіону Стародубщина. 14 грудня 1917 р. Новозибківська повітова земська управа надіслала телеграму на адресу Української Центральної Ради, повідомляючи її про підтримку населенням повіту курсу на приєднання до Української Народної Республіки і про початок підготовки до проведення Українських установчих зборів. Наприкінці звернення озвучено прохання здійснювати листування з новозибківською управою російською мовою, буцімто населення «українською мовою не володіє». Проте ряд етнографічних матеріалів дає всі підстави, щоб вважати мову населення Стародубщини українською. В очевидь, зросійщена повітова влада не бажала українізуватися у мовному питанні, аргументувавши своє небажання начебто «волевиявленням мас». Однак факт залишається фактом – окупована москалями Стародубщина історично тягнулася до України. Новозыбковская уездная земская управа. Декабря 14 дня 1917 г. В Украинскую Центральную Раду. Новозыбковское Уездное Земское Собрание Чрезвычайной сессии 12 декабря сего 1917 года по вопросу о присоединении сего Новозыбковского уезда к Украйне вынесло следующее постановление: "В ввиду ясно и определенно выраженной воли почти всего населения Новозыбковского уезда о присоединении к Украйне, Новозыбковское Уездное Земское Собрание, являясь выразителем мнений населения всего уезда, санкционирует эту волю отдельных волостей, города и посадов и постановление по этому вопросу, уполномачивает Управу срочно сообщить Черниговскому Губернскому Комиссару, Украинской и Белорусской Радам, а также и остальным Земским Управам четырех северных уездов Черниговской губернии; уполномочить Управу немедленно организовать комиссию для производства выборов в Украинское Учредительное Собрание в указанном законом составе. О чем Земская Управа имеет честь сообщить с присовокуплением, что выписка из означенного постановления Земского Собрания будет сообщена дополнительно. Вместе с сим Земская Управа просит Центральную Раду, в видах плодотворности и успешности работы, все свои распоряжения присылать на Русском языке, так как, население Новозыбковского уезда Украинским языком не владеет и плохо его понимает. Джерело: ЦДАВО, Ф. 1115, Оп. 1, Спр. 47, Л. 63.

Зі старих документів мені відомо, що один з пращурів обіймав посаду сотенного писаря у Переяславському полку. Коли, а щонайцікавіше, як виглядав його почерк – не знаю. На вікіпедійному списку писарів Яготинської сотні потрібного мені Ісая Федоровича Кулінського не було, а пошуками документів за його підписом не займався. І ось одного разу, швидко переглядаючи документи зовсім іншого села з іншою метою, мій погляд сам прикувався до нерозбірливого простому читачеві нижнього рядка, а саме підпису: «Писарь сотеній Яготинскій Исай Федоровъ». Предок брав участь у проведенні Генерального опису України і переписав один козацький хутір. Сам документ датується 1768 роком. Вирішив ще раз відкрити список писарів з Вікіпедії і помітив, що ім'я писаря за цей рік до цього моменту залишалося невідомим. Отже, таким чином, досліджуючи власне походження, можна паралельно дослідити і такі незначні, але нерозкриті і цікаві сторінки української історії.

«Аж на початку березня ми дізналися про січневий переворот у Києві. Всі були приголомшені жорстокістю тієї кривавої розправи москалів, а надто розстрілом полонених крутян. Очевидці розповідали, що, увірвавшися до міста, москалі почали хапати перехожих і тих із них, хто показував червону посвідку (за розпорядженням міської влади всі кияни мали отримати особисті посвідчення на червоному папері) або розмовляв українською мовою, там же, на вулицях чи у глухих дворах розстрілювали. На благання відпустити відповідали: "Не понимаю этого собачьего языка". Кажуть, що розстріляних без суду і слідства були тисячі. Ми вірили й не вірили тим чуткам. Та розповідь брата Сергія розвіяла всі сумніви. Його теж були схопили на вулиці, але, на щастя, йому вдалося втекти: коли заганяли до підворітні купку переляканих людей, він скористався з недогляду карателів. Від Сергія дізнався я і про крутян». Зі спогадів, таємно написаних у 60-х роках минулого століття першим головою Бориспільського райвиконкому, організатором повстанського загону на Переяславщині та жертвою сталінських репресій Іваном Гнатовичем Козубом (1896 – 1985). Автор з донькою, 1934 р. Джерело: І. Козуб. Доба і доля. Київ, 1996. С. 169-170.

Завдяки перепису населення СРСР 1926 року можемо бачити, що практично всі етнічні українці вживали тоді, звісно ж, української мови. Після розпаду совка мовна ситуація в Україні "дещо" змінилася: половина українців, чиє перше або друге покоління предків говорило ще рідною мовою, зросійщилося і стало "русскоязычным", тоді як мову значної кількості українськомовних було зґвалтовано і перетворено на "суржик". Радянська русифікація – очевидний історичний факт. Москальня може довго з того біситися, бо ж розуміє, що спроба полишити багатомільйонний народ його мови виявилася невдалою і все пішло зовсім навпаки: тепер на загибель в Україні приречена російська. * Дані перепису 1897 року прийняті за 100. Джерело: Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. Вып. IV. Народность и родной язык населения СССР. Москва, 1928.

Зі спогадів російського генерал-лейтенанта, сенатора та історика Олександра Івановича Михайловського-Данилевського (1789 – 1848): ↑ О. І. Михайловський-Данилевський. «Частые разъезды мои ознакомили меня со многими помещиками, между прочими и с фамилиею Родзянок, просвещеннейшею во всей Малороссии, но это семейство напитано было, как и все прочие, ненавистью к России; следовательно, при всем гостеприимстве хозяев и занимательной беседе, которую я там находил, потому что это один дом в Малороссии, где я слышал разговоры о словесности и науке, мне там надлежало спорить и защищать нас от упрёков их. Я не всегда мог сохранить должное равнодушие. Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: «он всем хорош, да москаль», то есть русский и следственно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита и промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная». Джерело: «Русская старина», Т. 104, 1900, с. 212.

«Хоч і розсердилися ляхи від листа Хмельницького, все ж наказали Гонсеневському відписати стримано, оскільки він, Хмельницький, підбадьорений турецькою ласкою, погрожував по Сян і Віслу ріки Україну розширити». Фрагмент з літопису гадяцького полковника Григорія Граб'янки (<1666 – 1738), завершеного у 1710 році. Чергове свідчення того, що назва «Україна» у часи Козаччини виступала й назвою держави – Гетьманщини, що «Україною» могли стати й землі за межами Подніпров'я, аби тільки ті підпали під владу козацької держави. Москалі, на секундочку, все ще носяться з «окраїнами» і запереченням існування української державності у XVII – XVIII ст. Джерело: Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. // Издана Временною коммиссиею для разбора древних актов. Киев. 1853. С. 88.

Латинський текст гетьмана України Пилипа Орлика (1672 – 1742) під назвою «Memoriale», зміст якого ми опублікуємо згодом. Із цікавого: згадка «Української республіки» – Гетьманщини, а також інших держав. Все московське, звісно ж, називається московським. Оригінал тексту зберігається у Державному архіві Швеції. Джерело: ДАШ, "Diplomatica Muscovitica, Diplomatica Muscovitica Cosacica", – SE/RA/2113/2113.2/1, – (1654-1721), – p. 84-87.

«Немає майже тієї людини, з якою він би (П. Куліш – прим.) не посварився від самолюбства і впевненості, що він чоловік геніальний. З іншого боку, напрям його зробивсь просто обурливий. Хто з нас буде захищати панів нехороших і взагалі панство в поміщицькому смислі. Але писати так, як вони пишуть, се значить працювати не для національності, а, узявши національність як зброю демократичних, ба більше, революційних змін. Як Максимович розбив Куліша за записку Теплова, так можна було розбить його за граматку і, особливо, за видання Марка Вовчка, нагадавши і доказавши йому, що він сам пан, що зобов'язаний всім панам, не тілько в відношенні своєї особистості, а й в відношенні відродження нашої національності. В кому так сильно відродилася наша національність? Не в простому народі, котрий взагалі про це не дбає і продовжує з кожним днем більше й більше москалитися; вона відродилася в обраній частині панів. За що ж страчувати цілий стан без розбору? Цю подвійну невдячність не можна інакше розтлумачити, як поривами революційними, шаленими. Мені неловко виходити на сцену в захист панів, тому прийдеться про себе говорити, але волів би, аби хто-небудь вразив ще раз збившогося зі шляху Куліша і, убивши його самолюбство, поміг би йому переродитися, якщо це можливо. Біла нам, бідним! Доля наша переслідує нас в усій нашій історії. Всюди роз'єднання і розрив межи нами, малоросіянами! Це губило нашу державу, що відроджувалася, наш добробут і, зрештою, нашу національність. Не розуміють наші, ні зверху, ні знизу, що нам треба. С. Петербург. 1-ше березня 1858 р.». З листа члена Державної ради Російської імперії, громадського діяча, мецената і поміщика Григорія Павловича Ґалаґана (1819 – 1888) до своєї дружини. Портретна галерея Ґалаґанів, пращурів Григорія: Гнат Іванович (? – 1748) Полковник чигиринський (1709—1714), полковник прилуцький (1714—1739). Григорій Гнатович (1716 – 1777) Полковник Прилуцького адміністративного полку (1739–1763). Член Генеральної військової канцелярії. Автор спогадів. Іван Григорович (1739 – 1789) Полковник прилуцький (1763 — 1767). Григорій Іванович (1768 – 1803) Великий поміщик, меценат, прем'єр-майор Російської імператорської армії. Павло Григорович (1793 – 1834) Великий поміщик, почесний доглядач Козелецького повітового училища Чернігівської губернії, колезький асесор. Григорій Павлович (1819 – 1888) Член Державної ради Російської імперії, діяч українського національного руху, меценат і поміщик. Джерело цитати ↓ Я маю намір з моїх листів до тебе зробити свій журнал…": листи Григорія Ґалаґана до дружини / Упоряд.: М. Будзар, Є. Ковальов; За ред. І. Колесник. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського; Київ, 2017. с. 54. (с) В. Великородний, 2024.